25 лютого День української жінки.
Сьогодні про тих, хто нарівні з чоловіками на своїх плечах тримає не лише родину, а й країну.
Про жінок, які вміють бути ніжними мамами й водночас — рішучими воїнами. Які моляться за близьких і стають до строю. Які рятують, підтримують, координують, боронять.
Олена з 2016 року працювала у системі сервісних центрів МВС.Свій професійний шлях розпочала адміністратором на Київщині. Вона щиро любила свою роботу, поспішала додому, де чекали рідні, і раділа простим будням. Здавалося, саме так виглядає звичайне людське щастя.
Та 24 лютого 2022 року життя розділилося на «до» і «після». Того ранку страх увірвався разом із новинами про вибухи. Тривога за сина, за батьків, за країну стискала серце. Згодом рідний дім опинився в окупації, і довелося терміново виїжджати до батьків на Рівненщину. Невизначеність, розгубленість, відчуття, ніби земля пішла з-під ніг.
Олена згадує той час як постійне внутрішнє прохання: «Тільки б встигнути. Тільки б зберегти найцінніше».
Переломним став один телефонний дзвінок.
«Мені подзвонив товариш і сказав, що потрібна моя допомога», — пригадує вона.
Без довгих роздумів Олена погодилася. Пройшла курс молодого бійця та стала до служби в бойовому підрозділі. Спочатку — Донеччина, згодом прикордоння Харківщини. Вона координувала виходи на бойові завдання, проводила інструктажі, вела облік виплат. Здавалося б — кадрова робота. Але під звуки обстрілів і вибухів, із постійним усвідомленням, що за кожною цифрою стоять людські життя.
Найболючішим було залишити сина. Підтримка батьків стала для неї опорою. Вона знала, заради чого це робить — щоб її дитина мала українське майбутнє, щоб слово «дім» знову означало безпеку.
У 2023 році через сімейні обставини Олена завершила службу та повернулася до роботи у сервісних центрах МВС — вже на Рівненщині.
Сьогодні вона зізнається: війна змінила її до глибини душі.
«Раніше я переймалася буденними речами. Зараз інакше дивлюся на життя. Найцінніше — бути поруч із рідними. Обійняти сина. Почути голос мами. Мати можливість зібратися за одним столом. Бо час дуже швидкоплинний», — говорить Олена.
Вона навчилася цінувати тишу, не відкладати любов «на потім» і радіти простим речам — сонцю, спільній вечері, дитячій усмішці.
Війна забрала спокій, але загартувала її серце. Замість страху прийшла внутрішня сила, замість розгубленості — чітке розуміння, заради чого вона живе і працює.
Її історія — про біль і вибір, про відповідальність і любов. До родини. До дитини. До своєї землі.
Українська жінка — це серце, яке любить. І сила, яка захищає.
«Інші ми» https://lnk.ua/k4xRAZQVy — інформаційна кампанія МВС про глибоку внутрішню трансформацію кожного з нас за роки війни. Через особисті історії вона розповідає про спільний досвід і силу, що змінили українське суспільство.
А які зміни ви бачите в собі?